Маріуполь – це Україна
«16 годин за кермом, міни на дорогах, зруйнований вщент центр міста, але ми все-таки виїхали…»
Світлана Данилова виїхала з Маріуполя 15 березня. Ця тендітна, наче дюймовочка з казки, жінка вражає своєю силою духу та вмінням перемагати обставини.
Починаючи з другого дня війни, вона разом із чоловіком, маленьким сином та батьками жили в сховищі. Шлях від дому до укриття займав 3 хвилини автівкою. Основні виклики того періоду Світлана холоднокровно описує кількома словами: знайти їжу, воду, не потрапити під обстріли. Востаннє родина була вдома 1 березня, опісля дістатися туди було вже неможливо. Ще за кілька днів дім, в якому було сховище, теж став небезпечним: попадання в дах, на окремі поверхи, у двір, де стояло авто. «Ще трохи, і ми б позбулися транспортного засобу, а значить – можливості виїхати», – згадує жінка.
7 березня родина перебралася в іншу частину міста, а 15, зрозумівши, що закінчуються будь-які засоби до існування, вирішила виїжджати з Маріуполя.
Спакувавши деякі речі, підготувавши транспорт, перечекавши бомбардування, що відбувалися майже за графіком, родина вирушила в напрямку Запоріжжя.
«16 годин за кермом, міни на дорогах, зруйнований вщент центр міста, але ми все-таки виїхали! Окрім своєї родини вивезли ще 6 людей, з них – 2-є дітей», – згадує маріупольчанка.
До війни Світлана Данилова працювала викладачкою ВУЗу, чоловік мав бізнес, підростав син, молоду родину підтримували батьки. Цей тихий плин родинного життя зруйнувало повномасштабне вторгнення ворога.
На Буковині родині довелося розпочинати все спочатку. Як згадує пані Світлана: «Коли ми приїхали сюди, викликів було дуже багато. Я інколи ловила себе на думці, що в бомбосховищі у мене було одне завдання – вижити, а тут – жити далі, а це – і житло, і засоби до існування, і влаштування дитини і батьків. Чоловік втратив там свій бізнес повністю, добре, що в мене була робота – я продовжила працювати в міжнародній гуманітарній організації ACTED. Якщо хтось думає, що розпочинати з нуля на новій території так легко, то дуже помиляється: ти ще не оговтався від пережитого, а тут знову треба давати собі раду».
Буковина родині Данилових подобається: «Тут безпечно і краса природи зачаровує. Мабуть ми тут вже й залишимося, бо вертатися наразі нікуди», – ділиться планами Світлана Віталіївна. Її фотосесія у буковинському народному костюмі із 6-річним сином Максимом вдалася на славу! Наші люди!
